Історична довідка

c. Віта-Поштова

Віта-Поштова - село, центр сільської ради. Розташоване за 18 км від м. Київ. Найближча залізнична станція - Київ, за 18 км.

Площа населеного пункту - 504.5 га. Населення - близько 2000 осіб.

Кількість дворів - 550.

Село моє, для мене ти - єдине,
З тобою починаю дні земні.
І кожну мить до тебе серце лине.
Тебе я бачу навіть уві сні.
Люблю тебе я в різні пори року:
Як бурі дмуть у снігові жалі.
Коли у березні в березах повно соку.
Чи восени над хатами курличуть журавлі.
А влітку наймиліше ти для мене.
Як зацвіте - ніхто не впізнає!
І на деревах - листячко зелене.
Там соловейко десь гніздечко в’є.
І ще ж через село біжить дорога.
А біля неї с ставок - Купається малеча босонога.
Блищить на хвилях поплавок.
Тут ось живу я недалечко.
Тож знаю все про все навкруг:
І де дзвенить мале джерельце,
І де найзеленіший луг.
Село моє! Я п’ю твою красу.
Й любов моя до тебе не загине.
Її через життя я пронесу,
Н душі моїй для мене ти - єдине!

Не зовсім звичайна назва цього села походить від слов'янського слова "вече", українською - "віче". В деяких історичних довідниках вказується, що цю назву носить село ще з тих часів, коли в цих місцях, на дніпровських луках, збиралися дружини на раду, на "віче”, щоб іти походами на південь. Минуло багато часу, перш ніж до цієї назви було додано - “Поштова", і стало село називатися Віта-Поштова.

В історичних документах зазначається, що складова назви - "Поштова" - приєдналася тому, шо на одній із околиць села містилася будівля поштової станції, де зупинялася пошта. яка направлялася з Києва до Василькова та Білої Церкви.

Не можна з упевненістю стверджувати, коли було засноване село та хто були її перші поселенці. В окремих записах істориків вказується, шо місце, де нині розміщено село, згадується ще за часів Володимира Мономаха.

Інші відомості, шо йдуть від дідів і прадідів, вказують, то Віта-Поштова заснована в кінці XVIII ст.. і першими її поселенцями були козаки, які прийшли сюди із Запорозької Січі, коли остання була розгромлена за наказом Катерини II. Назвали вони себе Січкаренками.

Напередодні Жовтневої революції в селі налічувалося вже 110 селянських дворів з населенням понад 400 осіб. Головним заняттям його жителів було землеробство та садівництво. Кращі землі села належали монахам Киево-Малонікольського монастиря, місцевим заможним селянам-середнякам. Село Віта-Поштова хоч і розмішувалося в мальовничому місці, але селянам до нового урожаю хліба ніколи не вистачало, і багато хто з них щороку змушений був вирушати на заробітки до Києва або на залізницю - до залізничної станції Боярка за 4 км від села.

Навесні та влітку переважна частина селян. особливо молодь, батракувала на землях місцевого дрібнопомісного поміщика Лазаря Сліпушова та інших заможних селян.

Оскільки Віта-Поштова розташована на центральній дорозі, шо веде з Києва на Білу Церкву і далі на південь, в неї ще до революції. а частково і в перші роки радянської влади, існували так звані заїжджі двори, де завжди торговий люд зупинявся на ночівлю. Зважаючи на це, в селі організовувалися громадою або одним із заможних селян не тільки спеціальні заїзди, а й спеціальні крамниці, в яких здебільшого торгували вівсом для коней і вином для людей. Перед революцією в селі було три заїжджих двори.

Про економіку села того часу яскраво свідчить запис в "Списке населенных мест Киевской губернии". зроблений Київським губернським статистичним комітетом у 1900 р.: "Крестьянское общество с. Почтовая Вита имеет один запасный хлебный магазин, где к 1 января 1900 г. Находится хлеба озимого 42 четверти пудов, ярого – четверть пудов и оборотная статья от аренды общественного дома казне под винную лавку с доходом в 140 руб. в год ".

До революції в селі не було школи. Населення було неписьменним, крім писаря. старости, соцького та того, хто збирав податки. Всі вони були відповідальні перед волостю, яка знаходилася в с. Глеваха.

Під час Першої світової війни багато чоловічого населення Віти-Поштової мобілізовано на фронт. Частина селян, терплячи нужду, працювала на різних роботах у Києві.

У травні 1917 р. під керівництвом бувалого матроса Чорноморського флоту Миколи Яковича Січкаренка створено з незаможних селян та інвалідів війни загін Червоної гвардії, який включився в революційну боротьбу. підтримував громадський порядок та охороняв Віту-Поштову. У червні того ж року загін допоміг селянам Віти-Поштової відібрати монастирські землі та розподілив серед незаможних селян ці землі, організував сільську раду, першим головою якої був Анастасій Феодосійович Пацьора.

У боротьбі за радянську владу активну участь брали Микола Якович Січкарснко, Ілько Антонович Кокоша, Яків Антонович Місячний. Яків Сергійович Місячний. Василь Якович Січкаренко. Афанасій Семенович Січкаренко. Іван Іванович Автомонов. Прокіп Іванович Петренко, Іван Іванович Пацьора та ін.

Після Жовтневої революції найбідніші селяни одержали землю, було організовано ТСОЗ, комнезам (голова - Петро Пацьора).

Восени 1917 р. у Віті-Поштовій організовано чотирирічну трудову школу.

У 1929-1930 рр. на садибі колишнього поміщика створено колгосп "Нове життя", який очолив перший його голова Василь Феодосійович Пацьора.

Найкращими працівниками колгоспу були М.Я. Січкаренко, В.П. Шелудченко. П.С. Пацьора. В.Ф. Пацьора. М.К. Пацьора, С.П. Авраменко та ін.

Разом з добробутом селян-колгоспників у селі зростала і його культура: в 1937 р. збудовано нову семирічну трудову школу, з колишньої церкви перебудовано сільський клуб.

На початку Великої Вітчизняної війни у лави Червоної армії мобілізовано 200 чоловіків із Віти-Поштової.

У 1941 р. селом проходила лінія оборони Києва. До сьогодні поблизу села збереглися окремі об’єкти КиУР - доти.

Під час війни у селі знищено майже все. у т.ч. колгоспне майно - худобу, техніку, зерно. Залишилося тільки 18 хат.

Переховуючись у лісах та сусідніх селах від німців, які на території Віти-Поштової знаходилися з кінця серпня 1941 р. по 6 листопада 1943 р., мешканні активно допомагали місцевим партизанам. Куліш Григорій, Люба Болюх, Тихонов, Ф П. Погоріла були для них провідниками; переховували полонених Болюх, Віра Соцька, Микола Павлович Погорілий; підтримували зв’язок з партизанами Шура Столітня, Петро Тарасів. Свгенія Шулінська, Іван Дмитрович Стуло. Семен Савович Чумак.

Під час окупації багатьох жінок та молоді вивезено на примусові роботи до Німеччини.

У боях за визволення Віти-Поштової загинуло 26 радянських воїнів. Усі вони поховані у Братській могилі в центрі села.

За роки війни майже 70 осіб-односельців загинули в боях за Батьківщину. Серед них: Микита Левкович Пацьора. Микита Дорошович Пацьора, Іван Іванович Пацьора. Павло Кирилович Петренко, Яків Прохорович Місячний, Дмитро Микитович Місячний та ін. Деякі повернулися додому скаліченими.

Серед тих. хто загинув, і тих. хто повернувся. багато нагороджено орденами та медалями Радянського Союзу.

Після звільнення Віти-Поштової почалась активна відбудова села. Першим головою сільської ради після війни був Корній Лупіч.

На 1 січня 1964 р. у селі налічувалося 270 дворів, в яких проживали 1135 жителів.

Значно змінився зовнішній вигляд села. Відбудовано садибу колгоспу, школу, будинок сільської ради. В післявоєнні роки значно зріс матеріальний і культурний рівень села.

Колгосп "Нове життя", організований у 1930 р.. проіснував до 1955 р.. а потім його було укрупнено та об’єднано з колгоспом у с. Юрівка. У 1963 р. господарство обох колгоспів реорганізовано в радгосп "Тарасівський".

У Віті-Поштовій мешкав відомий гончар України Яків Іванович Падалка. У 2000 р. майстер помер, але його талант, безпосереднє світосприйняття залишилися в його численних виробах. Це був неперевершений майстер гончарної справи, дуже розумна і порядна людина, великий трудівник.

На честь знаменитого гончара в селі на новому масиві його іменем названо вулицю.

З південної сторони села побудовано церкву Пресвятої Матері Богородиці.

Селом протікає р. Сіверка, на її березі знаходиться зона відпочинку ТОВ "Мелікс".

У 2007 р. розпочато будівництво дитсадка та початкової школи на 90 місць.

При клубі створено художній колектив "Вербиченька", який бере активну участь у житії сільської ради та району.

Нині на території села знаходяться адміністративний будинок сільської ради, відділення зв’язку, філія Ощадбанку, бібліотека. клуб, ФАП. 6 продуктових магазинів приватних підприємців (ПП Котирло А.В., ПП Сидоренко О.М., ПП Костинська О.О.. ПП Самойленко О.О., ПП Козій Ю.М.. КП Фірма "Акваріус") та один приватний промтоварний магазин (ПП Іванова С.О.), АЗС "Лукойл-Київ". перукарня (ПП Кравчук О.П.), СТО (ПП Коваленко Ю.Л.), виробничі бази. ІГіМ УААН. ВАТ "КДМЗ".

Віта-Поштова - передмістя столиці. Гарні сучасні будинки мало чим відрізняються від міських квартир.

c. Юрівка

Юрівка - село, входить до складу Віта- Поштової сільської ради.

Розташоване за 5 км від с. Віта-Поштова.

Площа населеного пункту - 440 га.

Населення - близько 900 осіб.

Кількість дворів - 367.

Існує думка, шо Юрівка заснована в 1095 р. У "Літописі руському за літо 1095 р." занотовано: "У сей рік прийшли половці до города Юрова (нині Біла Церква) і стояли навколо нього все літо, мало не взяли його, та Святополк (викупом) замирив їх. Половці, однак, перейшли за ріку Рось, а Юрієві вибігли з города і прийшли до Києва. Святополк тоді повелів рубати город на Вітечівському горбі, нарікши його ім’ям - Святополчградом. І наказав він єпископу юрієвському Марину з юрієвцями сісти тут, а пустий Юрієв запалили половці".

Указане літописцем місце розташування - Вігечівський горб - багатьох істориків та археологів приводило при пошуках Святополчграда до древнього Вітечева. Навіть вчені вказують на його розташування за 2 км від Вітечева. де знайдено невелике городите часів Київської Русі. Ось тільки сам Святополк у 1100р. вибрав місцем зібрання своїх братів не місто, назване його іменем, а сусіднє, яке нічим не зобов'язувало ні Святополка, ні його братів. Чому ж так? Справа в тому, що Святополчград міг знаходитися від зібрання князів на десятки кілометрів. Та й самі юрівці. втікаючи від половців до Києва, безперечно, обирали найкоротший шлях через Васильків. Гребінки, Будаївку. уподобавши нове місце поселення за річкою Віта - Вітський горб, де нині розташоване село Юрівка.

Після смерті Святополка в 1113р. поляни за неймовірне знущання над князем Васильком знищили всю святополкову дружину, зруйнували князівське добро і стерли з пам'яті все, що було пов'язано з його іменем. Відтоді юрівці називають своє поселення іменем своєї прабатьківщини.

Із найдревніших святинь на сьогодні збереглося Юрівське Євангеліє, написане в Україні між 1113 р. та 1128 р. рукописним текстом. Воно знаходиться нині в Санкт- Петербурзькому морському історичному музеї. Більша частина Євангелія писалася священиками Юрієвського монастиря під благословенням єпископа Марина.

Юрівка згадується і в житії мученика Макарія саме тим, що мешканець села Стефан ІІІеманович бачив дивне світіння Софіївської церкви і чув дивні в ній співи.

У середині XV ст. київський міщанин Семен Мелошкович купив Юрівку за 50 кіп грошей у Богдана Степановича Дублінського і передав його Київському Золотоверхому Михайлівському монастирю за заповітом, записаним у Київській Ратуші 9 квітня 1563 р. Власність Юрівки за монастирем підтверджена королем Польщі Сигізмундом III, Стефаном Баторіем і Петром І (у 1700 р.) у таких межах: "Від великої Білоцерківської дороги вниз річкою ІІІварнівкою в річку Юрівку. Із річки Юрівки в Турову долину, долиною до дороги за польської, дорогою до річки Віти, Вітою вниз до річки Юрівки, поряд Віти за греблю Михайлову до старого броду на р. Урвихвіст. Від Урвихвосгу Білоцерківською дорогою до Шварнівки."

Деякі пізніші документи Києво-Михайлівського монастиря стверджують, шо Юрівський монастир у XV ст. мав значне господарство, започатковане, певно, єпископом Юрієвським Марином. У 1598 р. господарство Юрієвського монастиря було розграбовано власником обухівським Павлом Ігнатовичем Мотвидом-Дорогостайським. Збитки оцінено в 5000 польських злотих: він привласнив 24 їздових монастирських коня, 30 плугових волів. 20 дійних корів. 20 телят. 15 овець. 60 свиней. 40 гусей і 80 курей, вимастив у багні 300 кіп жита. 200 пшениці, 250 вівса, 150 гречки. 100 ячменю, намолоченого жита 40 мір та млинові жорна.

Після Люблінської унії в 1569 р. село потрапило від Литовського князівства до польської влади. У кінці XIV ст. почастішали турецько-татарські набіги на Київщину. Сільська легенда про знищення ними монастиря. який стояв у Туровій долині, зберігається, відколи монастир разом з великою кількістю ворогів, що штурмували святиню, пішов під землю.

У 1792 р. в Юрівці побудована нова церква. На той період у селі мешкали 377 осіб.

У 1864 р. український краєзнавець Леонтій Іванович Похилевич у своїй книзі "Сказання про населені місцевості Київської губернії" описав с. Юрівку так: "В давнее время по словам жителей, в Юровке была своя приходская церковь на том мосте, где теперь кладбише (1864 г.), которая разорена во времена руин. И в самом деле. в 1830 г. найдены в навозной плотине нскоторые церковные вещи, как-то: железный крест высотой 23/4 аршина (около 2,5 м), стоявший, по всей всроятности, на главе церковной, а также медные большие церковные нодсвечники и большие жслезные от дверей петли и крючья. Последние вещи вымыты водой пониже той же плотины и все отданы в приходскую церковь. Носится между жителями предание, что где-то вблизи давней Юровской церкви зарыты в земле церковные колокола, священные сосуды и другие церковные сокровища ценой много тысяч рублей, и что все это зарыто перед нашествием татар (XIII ст.).

Вже в перші дні Великої Вітчизняної війни німецькі літаки бомбардували Юрівку. На третій день почалася загальна мобілізація військовозобов’язаних в армію, а за тиждень жінок відправили на копання окопів та протитанкових ровів.

Через Юрівку проходила перша ліня оборони Києва. Протягом серпня і вересня 1941 р. на території села тривали жорстокі бої. Яскравий приклад героїзму - подвиг воїнів-захисників 2005-го доту під командуванням лейтенанта М.П. Ветрова поблизу Юрівки.

Після війни почалася відбудова господарства. Завдяки працелюбності населення відбудовувалося село, ставало на ноги сільське господарство.

У 2005 р. Юрівці виповнилося 910 років.

Нині в селі діють ЗОШ I-III ступенів, в якій навчаються близько 220 дітей, медамбулаторія, працюють магазин ПП Котирло Л.В., магазин Боярського споживчого товариства, виробничі бази.

В Юрівці споруджуються п'ятиповерховий будинок та котеджі, триває будівництво Свято-Дмитрівської церкви.